Нью-йоркський торговець чаєм Томас Салліван часто надсилав зразки чаю потенційним клієнтам. Щоб зменшити витрати, він винайшов метод: упаковав невелику кількість листя чаю в кілька маленьких шовкових пакетиків. У той час деякі клієнти, які ніколи раніше не заварювали чай, не знайомі з процесом заварювання, просто кидали пакетики в киплячу воду. Однак поступово ця упаковка стала зручною та простою у використанні, і сформувалася звичка використовувати маленькі пакетики чаю. Хтось припустив, що шовкові пакети занадто тонкі, тому він перейшов на бавовняно-марлеву тканину й офіційно почав комерційні продажі. У 1903 році Салліван подав заявку на патент на чайні пакетики, і до 1920 року чайні пакетики широко використовувалися в американській індустрії громадського харчування.
Спочатку для чайних пакетиків використовували шовкові пакетики, які коштували досить дорого. Пізніше бостонський бізнесмен Вільям Хермансон винайшов термостійкі чайні пакетики з паперового волокна, зробивши їх більш схожими на сучасні чайні пакетики з точки зору матеріалів. Спочатку американські чайні пакетики складалися лише з одного пакетика-. Завдяки своїй простій формі та рудиментарному пакувальному механізму чайне листя концентрувалося всередині пакетика, коли його поміщали у воду, що призводило до повільного процесу заварювання. Пізніше хтось виявив, що пакування листя чаю в подвійні-пакети з листям, складеними у формі букви W, прискорило процес заварювання. У 1949 році німецька компанія Teepack виготовила першу в світі повністю автоматичну машину для пакування чайних пакетиків у подвійні-пакети, засновану на цій концепції. Згодом цей тип упаковки став популярним у Європі, його перейняли відомі торговці чаєм, такі як Twinning і Whittard.
Після десятиліть успіху на американському ринку Джозеф Тетлі в 1953 році представив у Великобританії чайні пакетики.
